Битва за Київ (1943) — великомасштабна битва Червоної Армії та Вермахту. У радянській військовій історії відома як «Київська наступальна операція», що була проведена у період з 3 по 13 листопада 1943 року. З радянського боку в бою брали участь війська Першого українського фронту під командуванням генерала Ватутіна та Перша окрема чехословацька бригада.
Передумови
Після перемоги влітку 1943 року у битві на Курській дузі Радянська Армія розгорнула наступ на фронті від Великих Лук до Азовського моря і німецькі війська були вимушені перейти до стратегічної оборони на всьому фронті. 11 серпня 1943 року Гітлер видав наказ про прискорення будівництва стратегічного оборонного рубежу (так званий “Східний Вал”), який проходив північніше Чудського озера, по річці Нарві, східніше Пскова, Невеля, Вітебська, Орші, далі через Гомель, по річках Сож і Дніпро в його середній течії. Тому захоплення Східної України та форсування Дніпра стало важливим військовим стратегічним завданням. Воно було доручено військам п’яти фронтів, дії яких координували маршали Георгій Жуков та Олександр Василевський. У складі військ цих фронтів було 2,6 млн солдатів і офіцерів, 51 200 гармат та мінометів, 2 400 танків і самохідних артилерійських установок, 2 850 бойових літаків, яким протистояло 1 250 тисяч німецьких солдатів, підтримуваних 12 600 гарматами, 2 100 танками і 2 000 літаків.
Хід битви
Наприкінці вересня 1943 року війська 1-го Українського фронту вийшли до Дніпра в районі Києва, форсували його і захопили на правому березі два плацдарми: на північ від міста — на лінії Лютіж — Вишгород і південніше — у районі Великого Букрина. Наступ радянських військ, початий за директивою Ставки 12-15 і 21-23 жовтня з Букринського плацдарму військами 40-ї, 27-ї і 3-ї гвардійської танкової армій успіху не мав, тому що незначні розміри плацдарму утруднювали зосередження військ і бойової техніки, а супротивник мав сильну оборону. У той же час війська 38-ї армії, що діяли на напрямку допоміжного удару, дещо розширили Лютізький плацдарм. Виходячи з цього, Ставка наказала Військовій раді 1-го Українського фронту перенести головний удар на Лютізький плацдарм, для чого за її вказівкою туди потай були перекинуті 3-тя гвардійська танкова армія і артилерія резерву Головнокомандування. 1 листопада війська 40-ї і 27-ї армій перейшли в наступ з Букринського плацдарму, що відволікло резерви супротивника. 3 листопада після потужної артпідготовки (на напрямку головного удару було зосереджено понад 2 тис. гармат і мінометів калібром понад 76 мм та 500 установок реактивної артилерії) і ударів авіації 2-ї повітряної армії війська 38-ї армії та 5-го гвардійського танкового корпусу завдали головного удару з Лютізького плацдарму і прорвали оборону противника на глибину 5-12 км. Для розвитку наступу 4 листопада були введені в бій 3-тя гвардійська танкова армія та 1-й гвардійський кавалерійський корпус. У складі радянських військ боролася 1-ша Чехословацька окрема бригада (командир полковник Людвік Свобода). Разом з радянськими партизанами бився чехословацький партизанський загін Яна Налепки (Рєпкіна).
На початку листопада 1943 р., у переддень відступу, німецькі окупанти почали палити Київ, так само як до цього у 1941 році його палила червона армія. У ніч на 6 листопада 1943 р. передові частини Червоної армії, долаючи незначний опір німецького ар’єргарду, вступили у майже порожнє палаюче місто. 7 листопада радянські захопили Фастів, 12 листопада — Житомир, після чого за вказівкою Ставки війська лівого крила і центру 1-го Українського фронту перейшли до оборони з метою відбити контрудари супротивника, що почалися 8-15 листопада, а війська правого крила (13-та і 60-та армії) продовжували наступ і до 25 листопада вийшли на лінію Мозир, Коростень, Черняхів.
Результат
Радянські війська звільнили від нацистів столицю Української РСР і створили в цьому районі стратегічний плацдарм, який зіграв важливу роль у боях за Правобережну Україну. Нацистський терор змінився на терор червоний.
У результаті Київської наступальної операції німці зазнали незначних втрат (16,992 загиблих, поранених і зниклих безвісти).
Якщо вважати визволення Києва складовою битви за Дніпро, то є всі підстави цю військову операцію вважати НАЙКРИВАВІШОЮ В ІСТОРІЇ ЛЮДСТВА. Історики переконують, що за 4 місяці битви за Дніпро загинуло біля 400 тисяч людей, більшість з яких полягла у вересні-жовтні 1943 року на БУКРИНСЬКОМУ плацдармі. Значну частину з них становили так звані “ЧОРНОСВИТНИКИ”.
ЧОРНОСВИТНИКИ – це молоді хлопці 16-19 років, які за час окупації підросли до призовного віку та чоловіки старшого, 60-річного віку, які були забрані до війська так званими “польовими військкоматами”, щоб “змити кров‘ю ганьбу перебування на окупованій території”.
Правду про трагедію боїв на Букринському плацдармі радянська влада всіляко приховувала, надавалися відомості лише про 118,042 загиблих, поранених і зниклих безвісти.
Ще однією трагедією стала так звана Дніпровська десантна операція. Для підтримки операції по форсуванні Дніпра планувалося десантувати 10 тисяч парашутистів. Однак через прорахунки у підготовці змогли десантуватися лише біля 5 тисяч вояків й лише 5 відсотків з них на визначену територію. Загалом не менш як 3,5 тисяч десантників загинули або потрапили в полон!
Використано матеріали Української сторінки Вікіпедії та статтю Миколи Томенка.
